Село Раково розташоване у мальовничій Тур"янській долині, що на Перечинщині. Це маленьке село, але славне своїми працьовитими людьми. Тут завжди прагнули досягти кращих умов життя, дати можливість своїм дітям отримати хорошу освіту і піти у незнайомий цікавий світ, який знаходиться за межами села.

Школа, яка постійно змінювалась, була ніби зеркалом, яке відображає розвиток усього суспільства.

У ХІХ ст. в Ракові була двокласна народна школа . Вчилися діти на "фарі". Так називалася хата священника. Сам він жив у Тур"я-Пасіці , на "фарі" жив дяк із сім"єю. Він вчив в одній класній кімнаті. Обов"язковим був урок Закону Божого , який проводив священник.

На початку ХХ ст. у низинній частині села було збудовано школу. Та , що була на "фарі" стала називатися верхньою , новозбудована - нижньою. Це була на той час велика кам"яна споруда з великими вікнами . У кімнатах високі стелі , посередині яких на залізні гаки підвішувались для освітлення гасові лампи. В чотирьох кімнатах жив дяк Крайник І.І. з сім"єю , він же і вчителював. Одна велика кімната з вікнами на південний схід була класом.

До війни у школі директором був Прокоп С.І. Він жив у приміщенні верхньої школи. А житлові кімнати нижньої школи займали інші вчителі. У різний час там жили Кул А., Сарафанюк , Гонда О., Дзямулич , Швалагін Й., Пеняк та ін.

З 1950 року в Ракові відкрили семирічну школу. Директором призначили Козака В.І. Через два роки його пере вели директором у Тур"я-Пасіцьку школу , а в Раково прибув новий директор Іванчо І.Ю. У верхній школі навчалися учні 5-7 класів.

Одну класну кімнату директор обладнав під спортзал. У нижній школі вчилися початкові класи і в двох малих кімнатах проживала сім"я директора. Класних приміщень не вистачало. Іванчо І.Ю. організував будивництво невеликого приміщення навпроти верхньої школи, де згодом розмістили один клас і шкільну майстерню.

Іванчо І.Ю. був директором школи 8 років. У 1960 році його перевели у с. Сімер.

На короткий термін директором призначили Карбованця М.М. З 1961 року школа стає восьмирічною. У 1962 році керівником навчального закладу призначено Маца В.В. Він тут же береться за організацію добудови нижньої школи, куди в майбутньому мріє перевести старші класи.

Наповнюваність класів на той час була велика, 25-32 учні в класі. Це вже були повоєнні діти.

Добудуваали до старої кам"яної споруди три просторі класи і великий коридор. Туди у 1965 році перевели старші класи, а початкові - у верхню школу. Мацо В.В. переїжджає в с. Дубриничі , де очолив середню школу.

А школу в Ракові очолив Сабадош П.П. (працював на посаді 3 роки). Далі керівником закладу призначено вчителя біології та хімії Бабидорича І.П. Кількість учнів у класах значно зменшилась, тому школу на початку 70-років ХХ ст. переводять на малокомплектну. У початкових класах працюють три класи, один з яких клас-комплект. У той час у школі відкрито дві групи продовжного дня. У приміщенні верхньої школи облаштовано кухню та їдальню. Бабидорич І.П. створює при школі географічний майданчик, обладнаний повним комплектом вимірювальних приладів. Директор багато дбає про довкілля школи. У 1972 році Бабидорич І.П. переїжджає в м.Ужгород.

Педагоги були в основному не з нашого села. Переглядаючи старі записи у журналах, спілкуючись із старожилами села, ми дізналися прізвища вчителів, що колись працювали у школі. Це: Кул А.В., Прокоп С.С., Крайник І.І., Сарафанюк, Гонда О., Бокшан І.І., Мацо В.В., Кузьмович (Мацо) Г.В., Белеканич С.Ю., Годованець М.І., Івановчик-Головей М.І., Карбованець М.М., Скубенич М.І., Скубенич Г.А., Бабидорич Є.І., Бабидорич І.П., Петер А.Б. та багато інших.

У селі Раково жили і працювали сім"ї педагогів Скубенич М.І. та Скубенич Г.А.. Бабидорич І.П. та Бабидорич Є.І.

Усі вони працювали в школі за покликом душі. Кожна людина прагне повернутися додому, до своїх коренів. Так і ці педагоги, працюючи в нашій школі, чекали моменту, щоб повернутися додому і працювати у своєму рідному селі або місті. Це Педагоги з великої букви тому, що не кожен зміг би присвятити себе навчанню дітей-селян, віддаючи їм часточку свого серця. Вони виховували молоде покоління дуже вміло, підкреслювали своєю працею, яке це почесне звання "учитель". Під впливом цих педагогів, під впливом батьків, багато учнів почали звертати увагу на цю професію і після закінчення школи продовжили навчання у педагогічних училищах, УжДУ, щоб отримати давно омріяний диплом вчителя. Так помаленьку у селі почали з’являтися свої педагогічні кадри.

У рідну школу повернулися вчителем початкових класів Шикула М. І., Ступак Ю.І. - вчителем фізики та математики. ...Відчувається, як пройшлася історія по шкільних приміщеннях. Усі корінні жителі села Раково були учнями школи. І вкожного з них залишився спогад про шкільні роки, про улюбленого вчителя. Багато педагогів працювало тут. Звичайно, всі вони залишили про себе пам"ять чи то щирим словом, чи то доброю справою. Всі вони внесли свою лепту в те, щоб школа розвивалася, а з нею розвивалось і село.

Школа завжди живе своїм особливим життям. ЇЇ шлях - від церковно-приходської школи до сучасного закладу для сільських дітей.І ті керівники, що згодом очолювали школу, прагнули зміцнити її матеріально-технічну базу. Добрим словом згадуємо директорів Гулея М.М., Кобу В.Ф., Малеша І.П., Малеш М.Е., Малеша М.Г.. Усі вони прагнули створити колектив однодумців. Вмілого директора школи можна прирівняти до диригента оркестру, що виконує гімн маленькій людині.

У 2010 році навчальний заклад очолила його випускниця Гапак О.В. Молодий енергійний керівник основним пріоритетом у своїй роботі вважає збереження неповторності, самобутності загальноосвітньої школи села Раково.

Павло Тичина в Ракові

Ще одна цікава сторінка з історії пов"язана з ім"ям відомого українця Павла Тичини. Утравні 1945 року він перебував на Закарпатті.

У "Щоденникових записах "Павла Тичини відзначено. що після Берегова подорожні їхали через Перечинську округу і зупинились селі Раково. Чому саме тут? Що привернуло увагу подорожніх ?

Павло Григорович вийшов з машини і, роздивляючись навкруги, повільно пішов у напрямку школи. (Очевидці згадують поета самого). На той час у Ракові була чотирирічна початкова школа. Директор школи Прокоп Степан Іванович жив у верхній школі, на "фарі", він же був дяком у церкві. До нього попрямував Тичина. Коли раптом зупинився : до вуха донеслося ніжне звучання скрипки. І поет пішов на цей звук. Так познайомилися два музиканти - Павло Тичина і Стефан Мешко, раківський аматор, якогодобре знали по всій Тур"янщині. В той день Павло Тичина записав від Стефана Мешка багато співанок.

Як згадує син Стефане Мешка ЮріЙ, мати потім розповідала, що батько грав на скрипці, співав та пританцьовував посеред хати, "великий пан" сидів за столом, щось записував, радісно всміхався і заохочував скрипаля. А хлопці, Василь і Юрко, тихо сиділи в кутку і тільки з цікавістю поглядували то на батька, який розійшовся з музикою. ніби на весіллі, то на чудного пана, що пише і в такт музиці потупує ногою. А господиня тим часом готувала "гостину".

За обідом чоловік розпитував дітей, особливо Василя, який уже четвертий клас закінчував. Балакучий хлопець багато розповів гостеві про школу. З розповідей цього малого Павло Тичина (як пізніше казав він директору школи) дізнався більше про стан освіти в школі, ніж якби побував на уроках. І був задоволений.

Василь, гордий своєю місією, супроводжував високого гостя до директора школи. А малий чотирирічний Юрко дріботів за ними слідом, ласуючи грудочкою цукру, який незнайомий чародій залишив їхній мамі.

Із розповіді Оксани Степанівни Прокоп-Фішер: "Я була ще мала, коли у нас побував Тичина. Та пам"ятаю, як пізніше мама розповідала, що привів хлопчик Павла Григоровича до нас під вечір. У нас якраз на вечерю печена картопля була..." Гість записував пісні. Далеко за північ було, а у хаті Прокопів ще світилося. Спала тільки мала Ксеня. Ганна Антонівна патрала півня, щоб на сніданок пригостити гостя курятиною.

Для Степана Прокопа це був один із найпам"ятніших вечорів у житті. Для нього Павло Тичинабув людиною з легенди. Поет, творчість якого була незбагненна. Та й не знав він цієї творчості, за винятком кількох поезій, що друкувалися тоді в періодичній пресі. Пізніше поїде Степан Петрович в ужгородську бібліотеку "Просвіти" і прочитає все про Тичину, що там буде. І підтвердить для себе колосальне відкриття: Україна має геніального поета.